Обратная связь
×

Обратная связь

Лімітована любов (1)

    14 июня 2013 в 22:50
  • 0
  • 193
  • 1
  • 0
  • 193
  • 1

Запльовані калюжами дороги виблискують дешевими діамантами битих пляшок. Зрештою, не виключено, що там є ще щось, але звивисті нерівні нелегкі шляхи – то все, що я бачила через вікно. Ані людей, ані собак. На дисплеї мого мобільного – нулі, і мені від них чогось страшно. Хіба не дивний стан – один день вже скінчився, а інший ще не почався? Наче прірва.

Люблю дивитися на годинник і спостерігати, як рухається хвилинна стрілка, щоправда за мене зразу починають хвилюватися – спочатку думають, що в мене щось болить, тоді – що я вколота, але чогось ніхто не наважується допустити, що в годиннику я знаходжу справжній спокій.

Бажання філософствувати, однак, зникає, як тільки я чую, що відкриваються двері – то до хати прийшов той, хто змусив мене полюбити себе. Анорексично-аристократичний блідолиций молодий хлопець втомлено суне на кухню і, спостерігаючи мене у всій моїй природній красі, падає на крісло в кутку. Я, у майці з синтетичних волокон, стою біля раковини і чомусь не можу відвести від нього погляду, наче вперше бачу – такі тонкі та вишукані риси обличчя, що часом я не можу в це повірити. Він наче вискочив з поеми Шекспіра, такий гордовитий і зухвалий, трохи зверхній… Але красивий. Красивий при світлі лампи, красивий в темряві. А я стою в шортах, схожих на ті, що були у вокаліста AC/DC, от курвамать, забула ім’я, і ще в пластмасовій поплямованій на грудях чорнилом, йодом та полуницями майці на бретелях. Ну що я можу йому дати?

Лише через декілька хвилин помічаю, що він п’яний, і, чесно кажучи, тягар з серця спадає – якщо він п’є, значить нічого поганого не сталося.

-Нам треба швидко зібрати речі і поїхати звідси,- нарешті сказав він тремтячим голосом.

Помилка. Щось таки сталося.

-Ми заїдемо кудись випити? Дома нема нічого.

-Мене може шукати один чолов’яга, дуже конкретний. Я щойно переспав з його жінкою, тому не факт, що я не отримаю ревниву кулю в лоба цієї ж ночі. Тому нам треба швидко зібрати речі і поїхати звідси.

-Чого ти не хочеш втекти сам? Для чого я тобі?

-В неї було дивне ім’я, щось типу Агриппіна, але не таке російське, чи щось типу Аделаїда, але не таке польське. Чорт,- на обличчі з’явилась похітлива усмішка і він нахмурив брови, очевидно, згадуючи,- та Грипа була гаряча, як пустелі в Австралії, але дуже вже вона стогнала неприродно.

-Теплі речі брати? Коли ми повернемося? Ми ж… повернемося?

-Сто відсотків, що так. Не бери багато всього, щоб нам не було важко нести, бо чорт його знає, як там з машиною буде...

-Головне, щоб ми заїхали випити. Віскі нашепче нам шлях.

Я знала, що він веде себе, як покидьок, бо в нього скінчився ліміт любові. Я могла миритися багато з чим, тільки образливо було, що він розбазарював його на різних Грип та Ангін. Але зараз годинники оновляться і всі ми знову будемо здатні любити, і він можливо виділить мені із цілої доби хвилин 15. Не розумію, для чого я йому, але той дивний зв’язок, що я відчувала, мабуть відчував і він – іншої відповіді у мене не було. Він завжди повертався до мене, що б не сталося, і я завжди поверталася до нього. Мабуть це доля.

-Бігом збирайся, бігом, якщо ти ще хочеш випити, то ми ще можемо встигнути в ту забігайлівку, що працює до третьої. Багато теплих речей не бери, я думаю, що ми поїдемо в будинок мого діда, той, що біля моря.

Я відвела очі і задумалась. Той будинок – то був наче клаптик неба на жорстокій землі. Мені завше здавалося, що любити там можна було цілодобово, завжди, з години в годину та з дня в день. Місця сухості, черствості та жорстокості там просто не було – все це губилося в м’яких пастельних кріслах та величезних полицях з книжками.

-Якщо ти зараз не почнеш збиратися – я тебе вдарю,- прошипів крізь зуби він, піднявши на мене пустий темний погляд. Мені хотілося якось захиститися, захистити себе, захистити своє тіло, свою душу, свої почуття, але натомість я тільки глянула на годинник – вгорі знов з’явилася маленька циферка 12, і я полегшено зітхнула. Тепер все добре, тепер моєї любові повинно вистачити на нас двох.

М’яко шаркаючи по дешевому кремовому ковру, я пішла до себе в кімнату і накидала у сумку всього, що траплялося під руку. Тільки тепер до мене починало доходити те, що ми в небезпеці і за нами реально можуть гнатися, та не встигла до ладу про це подумати, як до мене долинув звук битого скла і я виглянула з кімнати.

-Що там сталося?- крикнула я через коридор, а у відповідь тільки почула знервоване важке зітхання.

-Я розбив нашу вазу,- сказав розчаровано він.

-Даніель, чорт забирай…- я кинула все і побігла у велику кімнату. Це ж треба, я вперше за всю ніч назвала його по імені. Я старалася його не вимовляти, бо боялася, що воно знеціниться; його ім’я було священне, наче «я тебе люблю», і тому я старалася уникати його, але зараз був дивний момент – всього-на-всього розбита фарфорова ємкість для квітів вселила в мою душу холодну слизьку тривогу, і тільки його ім’я могло здолати її.

-Чого ти туди поліз?

-Та в мене там гроші під кришталевими лебедями, на всяк випадок,- він показав мені невелику жменьку купюр.

-Не добре…- тільки й сказала я, дивлячись то на нього, то на розбиту в друзки вазу, але раптом він обійняв моє обличчя руками так, що я не могла відвести погляду, і з цікавістю заглянув мені в очі, а тоді поцілував мене – м’яко, самими лиш губами, сухими та теплими, і серце моє впало десь аж до п’ят. Тоді він взяв мою руку, не відриваючи від мене губ, міцно стиснув її, і поцілунок переріс у щось більше – в якийсь сакральний ритуал, у якому він очищався сам і очищав мене.

-Збирайся,- тихо, лагідно сказав він і я кивнула.

Через 15 хвилин ми вже сиділи в його машині. Я поняття не мала, що в моїй сумці, все було наче якимось дивним диким сном, з якого хотілося вирватися. Я просто звикла до одного темпу життя – він приходив до дому, розтративши свої 12 годин по різних сумнівних місцях із різними сумнівними Агриппінами, тоді я терпіла гидоту, яку він мені говорив, але врешті решт він цілував мене так, як раніше, і я знов і знов, кожен вечір починала вірити в світло у кінці тунелю.

-Нічого не забула? Ключі, телефон, гроші, документи…- перепитав він, перш ніж завести машину.

-Ні, все взяла. А ти?

-Ключі є, гроші є, документи я кинув тобі в конверт в сумку, картка на знижку на випивку є,- він коротко засміявся і я усміхнулася також.- Не переживай тільки, ця подорож займе ніч і ще клаптик дня, завтра, я тобі обіцяю, ти будеш дивитися, як сонце ліниво спускається до моря, обговорюючи з ним футбол і громадянську війну в Сирії,- великим пальцем він погладив мене по щоці, і на душі стало зовсім спокійно, начебто ми і не тікали від «конкретного чолов’яги», а їхали просто у відпустку.

***

Я не могла уявити, щось люди в світі, десь за тисячі кілометрів від мене, живуть по-іншому. Я здогадувалась, що є інше життя, як Коперник здогадувався, що то не Сонце обертається навколо Землі, але уявити його я не могла. В 16 років мені на руку одягли годинник, який я більше не знімала. Годинник, як не дивно, показував час, та крім стандартного циферблату вгорі був ще маленький квадратик – щоночі він оновлювався і в ньому починала виблискувати маленька дванадцятка – мій ліміт любові на добу. Спочатку мені було дивно і важко зрозуміти, як все працює, але тоді я зустріла Даніеля і на собі відчула цю систему.

Треба було вчитися любити наново. Треба було дуже уважно вибирати, кого любити, а кого ні, бо, траплялося, в найкритичніший момент ти залишався сам із байдужістю та черствістю. Цього він робити не вмів, та він і не претендував на любов, але чогось тримався за мене, а я за нього. Будучи абсолютно непристосованою до життя, я вчепилася за першого ж чоловіка, з яким мені було комфортно, і який зумів затягнути мене до свого ліжка. Уся моя залізобетонна витримка розсипалася, наче замок із піску, коли він починав цілувати мене. Тоді я зіштовхнулася із страшним одкровенням – у ліжку година йде за три, а дві за шість, а три за дев’ять. Дурнішого способу витрачати дорогоцінні хвилини я ще не бачила, тому більше ніколи собі цього не дозволяла. Нехай він краще шукає собі теплих простирадл деінде, а в мене в душі те тепло буде постійно. Може моєї любові вистачатиме на нас обох?

Так ми і жили із дня в день, із тижня в тиждень.

Бути разом часом оберталося в страшну муку, а часом – в найсолодший мармелад.

***

У забігайлівці було на диво тихо. Я не пам’ятаю, коли ще тут було достатньо тихо, щоб почути, як бармен наливає дешеве, скоріш за все розведене із водою віскі, у широкий незграбний стакан, все наче вимерло. Ми приїхали туди десь коло пів другої, але зазвичай у цей час тут був цілий океан підлітків, що, певно, як один, брехали мамі, що ночують у подружки чи друга. Але було тихо і майже пусто. В кутку із пляшкою пива сидів якийсь чоловік років 50, навпроти нього дівчинка років 17. Дочка? Племінниця? Мабуть чекає, щоб забрати його п’яного додому. Я відкрито цікаво спостерігаю за ними, ще навіть не сівши. Чоловік виявляється тверезим по мірі того, як добре та впевнено вилазить з-за столу і обнімає дівчинку за плече, вони роблять декілька кроків вперед, але тоді зупиняються, і він, притягнувши її за потилицю, цілує дівчинку жадібно, нестримно і, безсумнівно, дуже щиро. Жах який. Я задумуюсь про їхню різницю у віці, років 30, а тоді переводжу погляд на Даніеля. Він втомлений і хоче спати, плечі його безпомічно опустилися і він весь наче здувся; я впіймала його якийсь пустий відсутній погляд – він впирався просто в мої неакуратні коричневі ковбойські черевики, зовсім не витончені і зовсім не елегантні.

Ми замовили по каві і по 50 грам коньяку – дорога була далека, і щоб не спати, треба було мати здорову голову. Краплі коньяку було не достатньо, щоб задурманити розум, але якраз нормально, щоб оживити нервову систему, тому ми усміхнулися один одному, наче зробили найважливіше та наймудріше рішення у нашому житті.

Там я знов відчула, що він витрачає свій ліміт любові на мене. В один момент пустий погляд змінився іншим – цікавим та запитальним, Даніель роздивлявся мене, наче ми щойно познайомилися і він думає, чи варто телефонувати в найближчий готель, щоб зняти кімнату на кілька годин. Він підсунувся ближче і взяв мою руку у свої долоні – я здригнулась, наче мене вдарило током, але іншою рукою притягнула до себе свою каву, і почала водити пальцем по краю чашки – в цьому я теж знаходила спокій.

-Слухай, я знаю, що мені є за що просити вибачення. І ти це знаєш. То…- Даніель почав говорити, але зразу замовк, наче обдумуючи, що він скаже в наступну хвилину.- Я маю на увазі, давай я краще скажу це зараз, щоб ти не подумала, що то мені в голову вдарив коньяк і то все казки п’яного язика.

Я коротко засміялася.

-Ти для чого це кажеш? Я знаю. Просто я не розумію, нащо я тобі здалася. Я не маю що тобі дати, і часом я відчуваю себе баластом.

-Я теж не знаю. Просто я постійно до тебе вертаюся. Страшно було б пройти довжелезний шлях, пройти чи проїхати, без різниці, а тоді виявити, що без тебе не живеться, не живеться так, як має житися.

-Пий каву і поїхали. Я розплачусь…- я оглянулася у пошуках нашої сумки, але в ту ж мить все всередині похололо. Її не було.

-Де сумка?- спитав розгублено Даніель.- Вона в машині?

-Ні, вона не в машині! Вона була тут біля мене!- гаркнула зло я, оглядаючись по забігайлівці, підсвідомо розуміючи, що навіть якщо злодії були, то їх вже давно тут нема.

-Твою ж мать нехай! Там були всі гроші. І документи. Одяг…

Все, на що мене стало – це вибігти з приміщення і подивитися на дорогу – там ходили люди, парочки, молоді, старші, але нічого підозрілого в них не було. Машина як стояла, так і стоїть, але я вперше за довгий час знову відчула себе мізерною так гостро, що захотілося впасти та плакати. Даніель ззаду обняв мене.

-Не бійсь, мала, якось буде. В мене лишились ще гроші з-під лебедів. Виживемо, головне швиденько їхати і не дозволяти собі ніяких «Снікерсів».

Я засміялася, ледь стримуючи сльози.

-Ясно. Ніяких «Снікерсів». Поїхали?

***

Проїхавши приблизно 3 години, машина почала кашляти та задихатися, і в нас із Даніелем у голові виникла, мабуть одна думка, бо ми переглянулися, а коли авто ні з того ні з сього зупинилося, я побачила, як гнів закипає у його очах. Він поспішно виліз і гучно зло закрив двері, так що все в радіусі кілометра здригнулося, і непроглядну темряву прохолодної літньої ночі прорізав маленький вогник. Даніель закурив, спершись на двері машини, і я несміливо підійшла до нього, обійнявши.

-Мала, чого нам так не щастить?

-За дурною головою та й ногам нема спокою,- коротко засміялась я, пробігшись пальцями по його долоні.- Ще кілометрів з 20 можем проїхати, бензин у баку та системі все одно лишився.

-Ти спочатку заведи її, а тоді спробуй відмучити тих 20 кілометрів. Добре, що за нами хоч погоні нема. От я нам пригоду на рівному місці створив, м?- нервово глибоко затягуючись, роздратовано сказав він.

-Не гризися, дорога завжди щось нове приносить, нам воно якраз потрібне.

Я крадькома глянула на його годинник і, побачивши там блискучу невелику «вісімку», вже хотіла щось спитати, але мене перебив звук крапель, що стукали об дах автомобіля. Потім я відчула дощ і на собі, сигарета Даніеля затухла і він ще раз тихо вилаявся собі під ніс.

-Ну що, спробуємо її ще завести?- спитав він, засудливо дивлячись на небо.

-Давай спробуємо, а тоді… Попутками, чи що?

-Пішки. Ми не дотягнемо до нормальної дороги, цією майже не їздять, тому я її і вибрав, ми ж начебто в небезпеці.

-Ти знущаєшся? Яке «пішки»? Та ми до Нового Року будемо йти!

-Я сказав «пішки»,- гаркнув він, наче нагадуючи мені про справжнього Даніеля, про того, з яким я прожила уже не один рік. Я знов відчула гостру образу, а разом із тим – якесь начебто почуття норми.

-Пішки – то пішки, як хочеш,- тільки й відповіла я, сама собі дивуючись.- Я, Даніель, з тобою і так пережила і перетерпіла більше,- втома брала наді мною гору і я позіхнула,- аніж терпіла б будь-яка дурепа. Тому тиждень йти пішки кудись до чорта на роги – далеко не найстрашніша річ.

Я сховалась від дощу в авто і почала спостерігати, як на краю дороги починає сходити сонце, намагаючись разом з тим зрозуміти себе. Але не виходило. Двері ще раз стукнули, і він сів за кермо, довго розглядаючи його.

-Вибач. Не злись. Просто так дійсно буде краще для нас. До нормальної людної дороги занадто далеко – ми до неї не доїдемо, взагалі дав би бог, щоб ми оцю консервну бляшанку зрушили з місця хоч на метр.

-Я мрію про той будиночок, наче про боже спасіння,- тільки й сказала я.

-Ще трохи. Давай домовляємося так – зараз ми намагаємося зрушити авто з місця, їдемо, скільки їдеться, а тоді де заглохнемо вже капітально – то трохи поспимо, бо, бачу, оченята твої вже геть злипаються. Домовились?

-Домовились,- я безпомічно зітхнула, дивлячись в його обличчя.

Автомобіль заревів, і подумки я благала бога, щоб він вже не завівся, бо спати хотілося просто смертельно. Даніель намагався, як міг, такого завзяття в ньому я не бачила вже давно – здавалося, що він готовий штовхати те авто руками, або воно зрушилось з місця, але воно не слухалося.

-Ну, все, мала, приїхали.

Дощ пішов ще сильніший та так гучно тарабанив по наших вікнах, що я ледь чула Даніеля. Він опустив спинку крісла, у якому я сиділа і за плече притягнув мене до себе. Я сперлась на нього і принюхалася до його шкіри – запах лісових суниць, хоч ніде не було і натяку на ліс, та сигарети дивно змішувались у коктейль, від якого паморочилась голова.

Даніель був чоловіком, який силою змусив мене любити себе. До нього я уникала як могла дзеркал, розмов, ба навіть людей, бо завше вважала себе гіршою за когось. Але у його погляді на мене я побачила, що йому не хочеться в мені нічого змінити, там була абсолютна правда і прийняття мене такою, яка я є. Він розкривав мене і я розкривалася, він наче силою змушував мене дивитися на себе і розуміти, що я вже не буду іншою, аніж я є. Він не був закоханий, зовсім ні. Він просто не проганяв мене, я не проганяла його, але кожного разу коли я запитувала себе, що нас тримає разом, так відповіді і не знаходила.

Як не крути, засинати на його плечі було дуже добре. То був наче один із найважливіших моментів у моєму житті, хоча нічого цінного начебто там і не було. В нас взагалі не було нічого цінного окрім нас і крихітної тарадайки, яка не заводилася.

***

В його ході було щось дуже чоловіче і нахабне. Цим, мабуть, він і притягував отих всіх Агриппін, та й мене разом з ними. Незмінно горда висока постава, широкі плечі, сильні руки – все, що має бути в справжнього чоловіка. І поруч я – від втоми ноги вже підгиналися і я ледь не падала, крихітна і мізерна у своїх неакуратних та зовсім не елегантних коричневих ковбойських черевиках.

-Чуєш?

-М?

-Я тут, здається, реально закохуюсь.

-Вітаю.

-Нема з чим, це, виявляється, не так весело, як здавалося на перший погляд.

-Як кому.

Я облизала губи. Солоні. Повітря змінювалося, і я відчувала, що ми майже прийшли, але не те що моря, жодних людей по дорозі не зустрічалося, і мені було трохи якось боязно від того, що таку далеку дорогу ми пройшли разом.

Ми майже не розмовляли: я боялась, а йому, певно, не було що сказати. Тільки блискучі циферки на його годиннику невпинно мінялися і я з хвилюванням наївно допускала, що він, можливо, нарешті навчився любити.

***

Ми втомлено бухнулись на пісок, невпинно сміючись, не в змозі повірити, що дійшли. Можу побитися об заклад, що зараз він вже й забув, як саме почалась ця подорож; треба визнати, що я й сама не дуже пам’ятала. До будинку ми так і не дійшли, бо як тільки його побачили – то спробували бігти, але наші ноги нам цього не дозволили, тому ми просто попадали; воїни, скошені далекою дорогою. Нашу особисту війну, довжиною в не один кілометр ми виграли.

Давно я не відчувала такого щастя. Місце, де можна безлімітно кохати. Вдень любиш, а ніч зжирає море, наче її і не було.

Даніель мабуть хотів щось сказати, бо припіднявся на лікті і довго на мене дивився, але так і не зміг.

-Ти в це віриш? Ми дійшли…- прошепотіла я.

-Не вірю,- важко сказав він, і, знов при піднявшись, м’яко поцілував мене. Якби стояла на ногах – точно впала б.- Тепер вірю,- він коротко засміявся.

-Даніель? Оте море – то наші з тобою години. Безлімітність.

Теги: вне потока

Читайте также

1 комментарий

1564 Sacra
14 июня 2013, 22:50